Хто зупинив тебе, млинове колесо?

Де тільки не їли хліба з борошна, змеленого чистою водою наших рік... Та заніміли жорна, обірвалася цівка білого млива. Навіть на тих водяних велетах, які здатні самотужки крутити жорна та ще й посилати світло в оселі, майстерні, на ферми, ми поставили електроприводи.

У затінку розкішних верб
— Отут було море. Наше Синявське море. Береги у верболозах, вода чиста, сила-силенна риби... Як плюхне короп — тільки хвилі розбігаються. А що тепер? Вузенькою стежечкою біжить вода, навіть не біжить — сонно крадеться крізь очерет. Усе заросло, затягло, замулилось. Посеред річки верби вкоренилися — де таке бачено? А ми ж там купалися...
Цю сумну розповідь про річку свого дитинства Іван Липовий вів два десятиліття тому, коли ми познайомилися в Рокитному й разом поїхали на його батьківщину. У Синяві народився, виріс, багато років працював землевпорядником райсільгоспуправління, тож близьким та зрозумілим був йому біль Росі. Мимо нас повзли машини, і ми бачили, як нелегко їм діставатися протилежного берега — гребля в ямах, вибоїнах.
— Не тримається вода — просочується поміж камінням, — показував Іван Федорович. — Пам’ятаю ще ту, стару, греблю. Було хоч яйце по ній коти! Обабіч — шлюзи із заставками. У повінь їх піднімали, і все, що в кригу вмерзло, виривав з корінням, забирав льодохід. Річка глибока, багатовода, тому млин навіть у посуху працював. Ось корба на шлюзі ще збереглася — нею пропускали на лоток воду. Падала з висоти, крутила камені, вальці. Питльоване борошно мололи, олію били, гречку й просо шеретували. Поки не передали комбікормовому. І наче душу вийняли в старого трудівника: відвезли турбіни в металобрухт, підвели електроенергію... Ніхто вже за шлюзами не доглядає, не порає греблі. Не пригадую, коли й льодохід востаннє був. Як працював млин на воді, то й річка мала господаря: мірошники підтримували рівень — стежили, щоб стік був спокійним, вирівняним, щоб русло не замулювалося, не заростало. А перестав торохтіти жорнами — махнули рукою на Рось...
Іван Федорович уже давно на пенсії. Через двадцять років після нашої зустрічі я ж знову в Синяві — оглядаю залишки капітальної споруди. Скільки ще міг прислужитися водяний млин тутешньому селянинові! Невдовзі виповнилося б йому 110 років. На жаль, не виповниться. Лише в добрих спогадах багатьох вдячних надросян старшого віку залишається це екологічно чисте борошномельне підприємство, до якого, мов на маленьке свято, вони завжди поспішали з клунками збіжжя.
Хто ж зупинив тебе, млинове колесо? Навіщо? Та й чи тільки в Синяві заніміли жорна, що м’яко шамотіли по зерну, чи тільки тут обірвалася біла цівка свіжого млива? А в Трушках, Стеблеві, Богуславі, Синиці, Шамраївці, Хльорівці, десятках інших сіл та міст понад Россю, численними притоками?..
Про те, що було їх немало на берегах благословенних річок та річечок, знаємо з книг мудрого Нечуя-Левицького. Згадаймо-бо:
“Водяні млини, попритулювавшись під зеленими вербами, крутять день і ніч чорними колесами” (“Рибалка Панас Круть”).
“...далі, вгору по Росі, чорніла гребля через Рось, через каміння, чорнів млин за річкою. За млином стояли вози з мливом, вештались люди, що застоювали черги в млині” (“Гастролі”).
“Серед села Раставиця входить в широкий ставок... На греблі знов у два рядки видивляються в воді дуже старі, товсті, дуплинасті верби, вкриваючи гіллям здоровий панський питель” (“Микола Джеря”).
Цитувати можна ще і ще. Однак чи слід? Не лише в басейні тихоплинної Росі — кожна, навіть найменша, річечка була багата на водяні млини — дерев’яні й кам’яні. Дво- і триповерхові. Наливні, підливні... Сотні гребель, гаток мостили через Сейм, Псьол, Тетерів, Ворсклу, Десну... Наприкінці XIX століття, коли забуксувала борошномельна промисловість Російської імперії, виручили річкові трудівники на Росі й Тікичі, Горині й Случі, Бузі й Інгулі... Доброї слави зажили по всій Європі греблебудівники (особливі “водяні люди”, як їх називали), мірошники. Де тільки не їли хліба з борошна, змеленого чистою водою наших рік! Он біля Ліверпуля підняли затонуле на початку минулого століття судно, а в його трюмі — мішки з клеймом “Млини адмірала Абази”. Стояли вони на Ятрані.

І залишили Роставицю без роботи

Силу води для своїх потреб люди навчилися використовувати з давніх-давен. Батьківщиною водяних млинів вважають Рим. Простим був принцип їхньої дії, який описали ще Вітрувій і Страбон. 3 одного кінця довгої осі закріпляли камінь, а з другого — лопаті. У воді таке колесо під дією течії поволі оберталось, а за ним і камінь. Під нього знизу підкладали ще один, круглий, він залишався нерухомим. Насипали між ними зерно, і воно розтиралося на борошно. Такими млинами, як твердять римські письменники, користувалися ще за часів Юлія Цезаря (I ст. до н.е.). У Київській Русі з’явилися вони у XII столітті. У першому письмовому зводі законів — “Руській правді” — вже згадувався млинарський промисел.
Збігали десятиліття, століття. Людина вдосконалювала систему шестерень, маховиків, сигналізацій, вдосконалювала свій витвір. У ньому відбивалися її побут, культура, історія.
Ой піду я до млина, до дірявого,
Чи не стріну Василя кучерявого,
— співали дівчата.
Тепер не ходити їм до млина. Навіть до дірявого. Бо де ж він, отой млин? Де творіння рук дідів і прадідів наших — талановитих майстрів народного ремесла? “У журналістських поїздках скрізь шукав я цих “мамонтів, що раптово вмерли”, і, втративши вже надію, все-таки зустрів — на річці Посор у Брянській області, — писав Василь Пєсков у “Комсомольской правде”. — Водяний млин той — єдиний у Росії (радий буду, коли помиляюся), живий, рентабельний”. Невже не зосталося їх і в нас в Україні, пейзаж якої років ще з вісімдесят тому важко було уявити без греблі та млина на річці? Так само як і без вітряка на згірку. У багатьох відрядженнях і я шукав відповіді на це питання. Сподівався почути скрип млинового колеса, коли два десятиліття тому мандрував уздовж Росі. Даремно. Майже місяць ішов від витоку до гирла — і в жодному селі не порадувало сухе лопотливе гудіння важких борошномельних каменів, з-за жодного гаю не вимахував крилами вітряк. Аж якось дізнався: на Роставиці, тій самій Роставиці, що “неначе передражнює здорові річки, як часом маленькі діти передражнюють старших”, залишилися водяні млини і служать людям.
— Запізнилися ви років на тридцять...
Петро Базименко, мірошник із села Строків Попельнянського району Житомирської області, вийняв з кишені в’язку ключів і повів мене до механічного відділення — серця млина.
Очікування дива обернулося розпачем: не билося серце. Не знесло людської неласки, зупинилося колесо. Петро Андрійович рясно пересипав свою розповідь звичними для мірошника словами: “вальці”, “трієра”, “сита”, а я уявляв, як падає вода з потоків на лопаті колеса, як крутиться воно, а могутній вал обертає цілу низку трибів — передач, приводить у рух камені... Гіркою прозою цей чоловік приземлив мої думки, розбурхану уяву:
— Оце турбіна, але днище пропало, бо давності неабиякої. Гляньте на шестерні — яке мистецтво! Як були залізні, то шум стояв аж до Павловичів, а це з дерева. Уміли майструвати, та не вміли доглядати... Лише на фураж мелемо та б’ємо олію. А раніше дерли просо, перловку з ячменю, пшеничну кутю, ще раніше мололи борошно на хліб та пироги. Цілу добу не замовкав млин, троє мірошників працювало. До турбіни генератор приладнав, за потреби й село освітлювали, і все — вода. Дармова енергія! Тепер вона мимо тече — спливає, без роботи лишили Роставицю, підвівши до млина дроти. Мусимо ще й платити за електроенергію. Нібито сума й невелика, та коли копійки до копійок... Навіщо ж їх витрачати — річка й без грошей крутила жорна.
— Та й електрика дуже часто підводить, — додав пенсіонер Павло Дзюбенко, який прийшов допомогти на олійню. — Зерно засиплеш, а світла не стане — мусиш назад вибирати. А на воді крутив би собі потихеньку. Олія наша славиться — стараємось не пересмажувати. Проте якість уже не та. І фураж на електродробарці не такий — просто псуємо зерно та й годі. Борошна й поготів не змелеш — париться. Можна було б відновити турбіну, і лопаті, і передачі зубчасті відреставрувати, та кому те потрібно? Ви ось на заставки погляньте...
Перед Строковом Роставиця розливається ставком. Греблі вже років зі сто, ще більше млинові. Місток чималий, та одразу видно — без хазяїна.
— З допомогою заставок завжди регулювали рівень води, — пояснював Петро Андрійович. — Як перейшли на електрику — нікого вже не впросиш зглянутися на той шлюз. За п’ятнадцять років десяток заставок зробили. Коли б хоч дубові, а то ж соснові. А ще як колгосп передав водоймище рибтрестові... Забили зверху кілька дощок — та й по всьому... Ті заставки, мов решета, не стережуть води. Іще рання весна, а її вже немає. Раніше, бувало, десь потече, то соломою затикають, аби вода через турбіну бігла. Тепер... Аж сором пече: невже ми такі безпорадні, що не можемо нічого домогтися? Чи багатими стали, погордувавши дармовими кіловатами?
— Бачу, доживає віку й гатка, лотки обросли мохом та водоростями, будка для колеса догниває...
— Шлюзовий канал, яким воду на колесо з плицями подавали, шляховики й зовсім хотіли засипати. Але я не дав. Хтозна, нині нікому не треба, то, може, хоч онуки будуть розумнішими та відродять млин, вдихнуть у нього життя. Воно ж і для Раставиці користь: вода на кисень збагачується, як через колесо проходить, рибі тут привілля...
Років та років назад була та незабутня зустріч у Строкові, а запам’яталася, наче вчора відбулася. Тому, коли випала нагода побувати в цьому мальовничому куточку Житомирщини, не міг обминути давнього знайомого.
Стоїть млин, як і стояв. Але де турбіна, лопаті?..
— Потрощили та викинули... Воно легше мотор поставити, ніж водяне колесо відремонтувати, чавунну деталь вилити...
Володимир Кудринський тепер мірошникує — змінив діда Базиленка, коли той вийшов на пенсію. Каже, що прикипів до млина з малих літ. Пацаном у канікули пропадав тут зрання до смеркання... Старається підтримати вогонь душі старого трудівника, спутаного електродротами. Товч для худоби меле, б’є для людей олію. Хтозна відколи валялася в далекому кутку просяна драчка (“В.Менцель. Біла Церква” — вибито на ній у позаминулому столітті). Взявся доводити до ладу: селяни ж бо й просо почали сіяти... Радий, що ставок від рибтресту знову перейшов до господарства — нині приватно-орендного виробничого кооперативу “Роставиця”. Нарізали он дощок дубових на нові заставки...
— Може, Володимире Андрійовичу, десь та зберігся водяний млин?
— На Роставиці вони в кожному селі були. У Павловичах питлі працювали, Чубинці (це вже Сквирський район Київщини) два мали: на три жорнових камені і на 12 вальців. Туди навіть по манну крупу їздили, доки не пристосували під комору. На електриці таборівський, дулицький... Хіба що в Буках уберегли — там старий млин, 1846 року. О, я пригадую того велета. І мірошника Івана Костянтиновича пригадую. Коли ми бачилися — йому вже за 60 було. Чи живий-здоровий? Чи так само гудуть жорна?..
Зажевріла ще одна іскра надії. І хоча недовго в’ється стежка понад річищем від Строкова до Буків, передумано за цей час чимало. Про нашу байдужість і безгосподарність, про зневагу до надбань минулого і поклоніння перед усім найнайбільшим, найнайпотужнішим — часто-густо на шкоду природі, самим собі, про зубожіння душі та пам’яті. Не заглиблюватимемося в далекі тридцяті роки, коли суціль сиротіли млини й вітряки — хазяїв-бо під виглядом розкуркулення сатрапи відривали від землі, виселяли на неминучу загибель до Сибіру. Лише принагідно згадаємо не менш трагічну сторінку — Другу світову: шквал вогню тоді не обминав і цих одвічних помічників та годувальників селянина. Але нині... Нині... Скільки їх ще залишилося побіля річок та ставів! Мурованих з каменю, цегли — на віки-бо зводилось. І хоча з повибиваними вікнами та дверима, потрощеними лотоками та колесами (тут ми вже постаралися!) — стоять міцно й гордо. Стоять, немов докір. Гуляють по них вологі протяги, вивітрюють близький та рідний для кожного селянина дух, виганяють хвилюючі, дорогі спогади.

М. Пуговиця,
Вінницька, Житомирська,
Київська, Черкаська області